Life Is Right Now

by Iryna Poretska

Випадкова стаття
Пошук
  • Projects
    • БІЗНЕС В ДЕКРЕТІ
    • Тайм-менеджмент
  • People
  • PLACES
  • Projects
    • БІЗНЕС В ДЕКРЕТІ
    • Тайм-менеджмент
  • People
  • PLACES
  • чем увлечь ребенка дома зимой

    Как легко и просто увлечь ребенка дома :)

    Построить трек для машинок, а потом и целый город, просто на полу с помощью….. монтажной ленты! ?

    25.10.2018

ПРО МЕНЕ

Привіт! Мене звати Ірина Порецька, і я – людина, яка живе у світі слів. Письменниця, літературний консультант, читати далі...

Останні дописи

  • Книга «Бізнес чи материнство?»
  • Що таке ТЕТ у В’єтнамі, або як святкують Новий рік
  • Балі без фільтрів: 10 немагічних історій із магічного острова

FOLLOW ME ELSEWHERE

  • Facebook
  • Instagram
  • LinkedIn

ira_poretska
Коли я озираюся на свій листопад, здається, чому радіти. Три тижні з чотирьох у тумані хвороб, тайфуни і невизначеність майбутнього. Корабель без компаса. Ну які емоції? ⠀ Та коли роблю ревізію фактів, дивлюсь галерею фото, чим насправді був наповнений місяць, складається картина насичена, активна, багата на радість, посмішки, тепло, відкриття, нові горизонти. ⠀ Пастка, в яку ми постійно потрапляємо. Мозок – хитрий фокусник, пам'ять – його непевний реквізит. І ця парочка часом підводить, а часом і відверто бреше. ⠀ Постійно стикаюся з цим, працюючи з авторами над книгами, що базуються на їхньому життєвому досвіді. Спершу моя задача — зібрати фабулу, тобто факти: що, коли, де, як відбувалося. Тут ми і стикаємось з іграми розуму, який збудував собі якусь картинку, послідовність, на основі якої робляться висновки, ну й живемо з тією «правдою». ⠀ А я, сторонній, але дуже уважний слухач історії 👀 постійно кажу: «Чекай, щось не сходиться. Тут одне, там інше, а що між тим?». Історія розсипається, як пазл без деталі. ⠀ Тоді автор починає копати. Поринає в архіви: дати, папки на комп'ютері, перериває пошту, шукає будь-які факти, щоб відновити істину, мов детектив на місці злочину. Коли працювала над власним рукописом, переривала свій Facebook, щоб відновити ланцюжок подій, бо історія «не клеїлась». І знаєте що? У моїй пам'яті події двох років були переплутані! І висновки не відповідали реальності. ⠀ Відновлюємо послідовність подій, і вуаля! Приходять інсайти, що або підтверджують попередні висновки, додаючи впевненості, або взагалі перезаписують досвід, знімаючи упередження. У цей момент приймаєш себе, і досвід, який раніше характеризував як «та то таке», «фейл», магічним способом перезаписується. Він стає цінністю, а іноді вагомою опорою. ⠀ I cannot change yesterday, but I can change my attitude towards it. ⠀ Тож, загубившись у хащах хибності сприйняття, я озирнулася назад: а листопад був справжнім подарунком! Дивіться галерею. ⠀ Може, створити якусь групу «Розслідуй своє минуле, бустани майбутнє»?
Life is a journey, not a destination... #vietnam Life is a journey, not a destination... #vietnam #sontradanang
Не думала, що знову наступлю на ці граблі, та знову це зробила ⠀ Ми ніколи не знаємо, ким прокинемось сьогодні. Ми не знаємо, поруч з якою людиною прокинемось, хоча знаємо, з ким засинали. Ми не знаємо, якими саме сьогодні будуть наші діти. І це – дар життя. Пізнавати кожного дня заново себе і своїх. ⠀ Ілюзія думати, що сьогодні ми ті ж, як і вчора. Тоді ми женемо за небокрай. Ранок з кави, швидкий збір, дітей в школи, робота, вечеря, сон. Женемо і постійно не встигаємо. ⠀ Я от знову сильно розігналась. Бо азартна. Ну хто буде сидіти писати й редагувати ночами, не помічаючи час, коли ти жайворонок? Коли я захоплена так сильно, не контролюю нічого поза цим, поки ХОП – 🌡40, як смішно, в п’ятницю, щоб хворіти лише на вихідних, бо ж в будні сильно зайнята. Що посієш – те й пожнеш. ⠀ Коли слово «швидше» та його синоніми в думках або житті наповнюють мою лексику, стоп – приїхали. Загналась. При тривалому перевантаженні нервова система переходить у стан, де організм намагається зробити все швидше, стан «боротьби чи втечі», і виснажується. ⠀ В цьому стані пріоритет з власної рутини, яка гармонізує, зміщується на дещо «важливіше»: виконати зобов’язання перед іншими людьми, які очевидно важливіші за мій стан та зобов’язання перед собою. Коли котрий день поспіль відкладаю зарядку, щоб «швидше» завершити задачу – от де замерехтів мій червоний прапорець: «Стоп. Зупиночка»⛳ ⠀ Результати, досягнуті у стані «все треба робити швидше», не приносять радості. Взагалі, це «швидше» знижує здатність радіти моментам і відчувати задоволення і від процесу, і результату. Мені в тому некомфортно, як рибі без води. ⠀ Я знову зупинилась грубо, об хворобу. Та на щастя, знаю, що з цим робити! Вдих-видих. Дай собі час на відновлення. І часу час. Контролюю відпочинок. Роблю ПАУЗИ 🎈 ⠀ І з’являюсь Я, гнучка, м’яка та плавна в рухах, станах, думках. Розмірена і швидка. Нікуди не поспішаю, а все встигаю. І текст написати, і почекати, поки дитинка дориє дуже необхідну яму в піску, або дасть понюхати усі квіточки на шляху. І танцювати, і готуючи сніданок, і в залі 💃 ⠀ Тоді я знову кожного ранку встигаю знайомитись із собою: Хто я? Яка я? Що хочу? Хто ти сьогодні?
Мої ноги часто отримують ко Мої ноги часто отримують компліменти. І так, я їх люблю, в будь-який період життя — жодних дисонансів. Як би вони не змінювалися, та завжди мені гарні. ⠀ А знаєте, чому так? Чому мені легко показувати ноги? ⠀ Бо: ⠀ «У тебе красиві ноги. І спортивні, і стрункі одночасно», — тато. ⠀ «У тебе такі красиві ноги, що їх постійно потрібно показувати! Коли ми тебе вже в сукнях побачимо?», — мама. ⠀ Розумієте? ⠀ Вдумайтеся. Жодних претензій до моїх ніг протягом усього життя, бо ґрунтовна впевненість з дитинства. Впевнена, що завдяки батькам. Бо їхні слова звучать у голові. ⠀ При цьому з деякими частинами тіла у мене не такі впевнені стосунки, то ми в процесі створення любові, щоб грати з собою в довгу. ⠀ До чого я? ⠀ Підмічати та проговорювати вголос. Наче нічого не варте, та, як показує досвід, найцінніше. Найдорожче! Мільйони, зекономлені на самозвинуваченнях та реабілітації. ⠀ Ці слова — безцінні, довгострокова інвестиція, скарб. ⠀ Саме мама мені завжди казала: «Пиши книжки». Сестра, яка сказала: «Їдьте, бо ви ж так того хочете», — і я наважилася на пригоди, бо мене приймуть і мандрівницею. ⠀ Подружка, коли я розбивалася і сумнівалася в собі: «Іра, ти чомусь не розумієш, яка ти красива! Ти ТАКА красива!!!», фотографувала мене і показувала зі сторони, як бачить. Настя💔 ⠀ Редакторка вчора: «Дивно, що ти сумнівалася. Я вже надихнулася, бо ж мотивуюча у тебе книга, такий досвід, такої дівчинки наче… Навіть виписала собі цитати». Що?! Вау, лечу! 🕊️ ⠀ Авторка: «Божечки, ви так можете розкрити та підтримати, що я тепер така натхнена!». А я як окрилена такою роботою, уявляєте?! ⠀ Кіра: «Мам, ти така м’яка та ніжна. От я знаю, що є жорсткі мами, я бачила. Але ти от м’яка». ⠀ Арія прямо тільки-но: «Мам, у тебе такі гострі вуха. І таке прикольне обличчя насправді» (мала фанатка ельфів 🧝‍♀️). ⠀ «Яка ти гарна!» — пишуть мені в коментарях. ⠀ Просто злітаю. Підтримка — це крила, на яких ми всі злітаємо. ⠀ І мені так пощастило з людьми, які мене оточують. І з їхніми м'якими величезними серцями🤍 ⠀ Підмічайте. Кажіть. Даруйте. Які б часи не були. Що б навкруги не відбувалося. Це найважливіша інвестиція. Просто кажіть. Словами через рот, будь ласка! 🙏
Silk and legs... An irresistible blend 🤍 Silk and legs... An irresistible blend 🤍
Відмовилась від капучино, я Відмовилась від капучино, яке пила роками. І от що сталося. ⠀ Серед усього різноманіття залежностей у житті людини – як-от алкоголь, цигарки, спорт, робота чи будь-що інше – я свідомо обрала каву. А точніше, саме капучино. Хоча з дитинства з батьками пила чорну каву, зварену в джезві, і любила цей ритуал, а зараз віддаю перевагу V60, рідко виникає думка: «На американо?». Ні. Під «ходімо на каву» роками маю на увазі саме чашку капучино з ідеальною пінкою. І все це не просто так. ⠀ Свою першу офіційну роботу я отримала в 16 років у редакційно-видавничому центрі в Черкасах. Тоді я вперше заробила власні гроші, яких вистачало, щоб кілька разів на місяць дозволити собі похід у кафе. Однак вартість чаю була значно доступнішою за каву, а тим більше – за дороге капучино. ⠀ Через рік я переїхала до Києва й стала журналісткою, де часто робочі інтерв’ю та зустрічі проводили в кафе. Так було тут прийнято. За власним внутрішнім кодексом (вигадала його собі сама), ніхто зі співрозмовників за мене не платить і не пригощає, щоб уникнути звинувачень у підкупі. Тож дозволити собі могла переважно чай, бо його зручно розтягнути на всю зустріч. Але в якийсь момент щось змінилося😲 ⠀ Нарешті з'явилися кошти, які можна було розподілити на різні «купки»: 10% на накопичення, далі – оренда житла, навчання, їжа та... розваги! Тоді я вперше повела себе на ☕ в розкішне кафе – «Репризу» на метро Л.Толстого. Раніше я тут була й пила чай. Тоді ж вперше – капучино і печиво. Дотик до ВИЩОГО життя! ⠀ З тих пір чашка капучино стала моїм маркером кращого життя. «П’ю капучино = я ЖИВУ». ⠀ Поступово чашка кави, а згодом і дві на день, стали нормою життя. Я думала, що це – моя one love, підтримуючий ритуал, насолода, в чому немає нічого поганого. Адже кава, здавалося б, менш шкідлива, ніж, наприклад, алкоголь. ⠀ У лютому-березні 2022 року було не до капучино. Але я досі пам’ятаю той момент, коли чоловік приніс жовтий паперовий стаканчик із капучино з кафе «Шо там?», які почали між повітряними тривогами, продавати на виніс. Тоді я відчула: «Життя продовжується. Воно не стоїть на місці». [продовження в каруселі ]
96 тисяч слів. 213 сторінок. 21 глава. Це – мій рукопис. Рукопис МОЄЇ книги. Моя чиста та чесна історія. ⠀ Сьогодні гарний день, щоб розповісти про нього. Адже саме сьогодні манускрипт йде в подальшу роботу та буде виданий книгою. Так, попереду ще багато роботи, і вона зміниться в процесі довершення. Але я щиро пишаюся тим, що зробила це! Пишаюся. ⠀ Писати книгу — це відкривати душу світові. А ще – завершувати, глибоко відрефлексувати та приймати власну історію. Так було у мене. ⠀ Процес написання став для мене самозціленням. Він допоміг визнати власний бізнес-досвід та материнство. Мені не вдалося масштабувати бізнес так, як я того прагнула, через що я знецінила весь шлях і майстерно применшувала себе у материнстві. Довго не вдавалося мені примиритися з усіма тими недосяжними цілями. ⠀ Лише завершивши рукопис, прописавши все, що кружляло в голові, зібравши факти, розібравшись з усіма відкритими питаннями, я усвідомила: «Так, я дійсно пройшла величезний шлях. Отримала безцінний досвід. Я – реально молодець!». ⠀ А тепер я визнаю, що моя історія варта того, щоб бути розказаною. Вона цікава, з крутими поворотами, важкими виборами та глибокими трансформаціями головної героїні. І так, з достатньою часткою гумору та рівнем авантюризму героїні, щоб сміливо про все це розповісти. ⠀ «За кожним результатом — продуктом, послугою, бізнесом, родиною, дитиною — прихована велика історія. Мільйони процесів, деталей, провалів, проявів волі, віри, помилок, постійних спроб, опущених рук і зародження віри знову. Ця книга — моя прихована історія». ⠀ Так, мені потрібна підтримка на цьому шляху. Хоча рівень авантюризму та впертості у втіленні ідей, здається, з роками не зникає. Та підтримка – це завжди приємно. Чекаєте?
Ось момент, коли я стою на перехресті. Повірити в себе, мою ідею та справу, і йти в новий для мене світ – світ підприємництва, розуміючи всі ризики і авантюризм. Світ, в якому ніхто не підстелить соломки. Або ж погодитись на пропозиції працювати PR-менеджером, мати гарну зарплату, стабільне та передбачуване життя? ⠀ Я сиджу посеред великої, залитої світлом західного сонця зали, спостерігаючи за шумом та діалогом, який несеться всередині мене. ⠀ «У мене немає капіталу, доступу до фінансів, тепер навіть зарплати немає, бо ж я звільнилася. Є якісь знання і навички, та чи годяться вони для ведення бізнесу по-справжньому, без запасного «аеродрому»? Чи цього може бути достатньо? Якось ні» – ниє внутрішня сумнівка ІркО. ⠀ «Альо! Ти так довго чекала на ТУ САМУ ІДЕЮ!!! – роздратовано вклинюється в тусовочку Ірка. Вона завжди дратується та оре, коли чує сумніви. – Чи подарує життя тобі ще хоча б ще один такий унікальний шанс, якщо зараз ти відмовишся, бо сциш?». ⠀ «Ну правда ж. Шанс», – протягує виважена спокійна Іринка. ⠀ Глибокий вдих, і видих, вдих, і видих, момент, питання: «Чи готова я стрибнути в цю бізнес-пригоду, без страхівки, зробити цей перший крок?» ⠀ «УГУ» лунає зсередини. ⠀ Це внутрішній Сакрал. Тихий та впевнений. ⠀ Я готова! Ого! Розуміючи, що на старті буду єдиним працівником магазину. І власник, і бухгалтер, і закупівельник, і кур’єр, і продавець-консультант, і менеджер – все я. Лячно? Дуже! Чи зможу погодуватись на це? Хто його знає?!?!?!?! Ааааа! ⠀ Та більше лякає не стрибнути, відмовитись від цього унікального досвіду, яке мені вже дає життя, й ніколи не дізнатись, як воно. ⠀ Так колись почався мій власний бізнес-шлях. ⠀ Чому зараз згадала? Бо знову на перехресті. З липня б’юсь над новою ідеєю, і нічого не виходить «на легкому». Ось наче «нарешті!», як отримую умовний бан «перероби». Знов і знов. Бісить? Опускаються руки? Іноді. Знаки, забити?! Нутро говорить продовжувати. Як казав Черчилль: «Успіх — це здатність йти від однієї невдачі до іншої, не втрачаючи ентузіазму». ⠀ Тож поки Сакрал угукає, фокус на найближчому кроці – і продовжувати. Яку наступну найкращу дію я можу зробити зараз? І крок. ⠀ То той мій сакрал – 🩵 чи 🧠 у виборі? Пішла діяти.
А я й забула, що у далекому 20 А я й забула, що у далекому 2011 році про це мріяла?! Нас з Дашею познайомила Віка: «Вам разом буде цікаво». І була права. Даша завершила з бізнесом та запускала столичне медіа, а я закінчила кар’єру в Forbes і починала бізнес. Так ми допомагали одна одній знаннями та досвідом. Було весело. Обірвалось одним днем. «Я їду на острів Самуї на зимовку», – сказала Даша. І поїхала. А я лишаюсь в Києві з бізнесом. Бо ж куди мені, як так все залишити? Склад, офіс, клієнти, доставки. Я у відпустку себе поки не відпускала, й про вихідні забувала. А от про Дашу не забувала. Читала її блог про далекі та недоступні для мене мандри. Тоді Самуї закарбувався мені в тих фото як місце перехоплюючих дух, на усе небо різнобарвних заходів сонця. Я б теж так хотіла, але… Але де я, а де той Самуї? Згодом мою подругу @kateryna_cat запросили розвивати бізнес на Балі. Вау! Бізнес «не пішов», а Катя залишитись на пару роки. Тоді в моєму офісі на Солом’янці дивилась її фото – така гарна, ніжна, засмагла, чарівна, щаслива. А одного дня під вікнами офісу побачила її – цю посмішку від вуха до вуха, блиск в очах та радість, яка линула із кожної клітини подружки. Яка красива!!! І довгі, незвично довгі в моєму тривожному тоді «все на вчора» бізнес-світі три хвилини обіймів. Тоді я запам’ятала: десь там, в далеких тропічних краях, людина робиться усміхненою, щасливою та радісною. Та це абсолютно неможливо в моєму житті зараз! Бізнеси, діти, проекти, пандемії, карантини… війна. І де я? Зараз – в осінньому дощовому В’єтнамі. З проектами, родиною, пригодами. Позаду 1,5 роки на Балі, мандрівки Азією. Обставини виїзду жорстокі. Та куди правду діти: я там, де колись «абсолютно недоступно», та ж так хочеться. Не знаю, куди через два місяці, але точно з усмішкою та радісно. Вчора мені про це нагадали: «Іро, радій! Я лише мрію так поїхати, але…». Слово-в-слово. І я згадала 2011, себе і Дашу: «Я їду на острів Самуї на зимовку». ⠀ Життя чудернацька пригода. Бажайте і дійте. Все вийде! ⠀ Колись їздити на байку було «неможливо». Тепер подумки вертаюсь в цей зелений тунель на Балі, під Orchestra і з вітром на щоках. Кайф. ⠀ P.S. Дякую, Марі, що підсвітила 🩵
Load More Follow on Instagram
Instagram
All Rights Reserved 2026 by © Iryna Poretska | Тема Bard від WP Royal.
  • Про автора
Повернутись до верху