Балі без фільтрів: 10 немагічних історій із магічного острова

Життя на Балі – це не лише магічні заходи сонця й рисові тераси. Це також тропічні зливи, кокоси, «сорі я» і постійні побутові пригоди. Цей острів живе за власними правилами, і навіть найзвичайніші ситуації тут перетворюються на маленькі кумедні історії. Я записала для вас найцікавіші історії з Балі без фільтрів – про життя, людей і магію побуту на цьому дивовижному острові.

Сорі Я

Ми назвали це диво мовлення бахаса інгліш, або локальна англійська. У ній є одна універсальна фраза, яка розрулює буквально будь-яку ситуацію: “Sorry, ya!”

Ця коротка фраза – як магічний ключ. Неважливо, наскільки великою є проблема – від зірваних домовленостей до опіків н-ного ступеня – вона завжди звучить так, ніби її виголошує сумний смайлик.

І найцікавіше, що, почувши це «Sorry, ya!», ти вже й не злишся. Бо в цьому немає жодного сенсу. Як при вибаченні дитини. Ну як тут сваритися?

---

Дощ

9 ранку. Має приїхати няня. Чекаємо. Немає. Проходить 10 хвилин, 15. Перевіряю повідомлення. Порожньо. Пишу першою:

– Тітра, вітаю. На тебе чекати?

У відповідь отримую фото з підписом:

– Дощ.

На фото – подвір’я з калюжами, по яких дійсно розходяться кола, як від дощу. Хоча у нас його немає.

– І? – перепитую я. Ми ж тільки місяць як на Балі, тому я дійсно не розумію.

– Я чекаю, поки припиниться дощ, і потім приїду.

– А якщо дощ буде весь день? – питаю я, трохи здивована.

– Окей.

– Що окей? – починаю закипати.

– Значить, не приїду.

Чомусь здається, що вона анітрохи не переживає, на відміну від мене.

– І все? А дощовик?

– Я не можу їхати в дощ.

Я не маю слів.

Через пів години:

– Дощ припинився, я їду, буду через 30 хвилин.

Дощі на Балі бувають часто, особливо під час сезону дощів. Вони не заважали Тітрі їхати додому з роботи, але, вочевидь, заважали їй виїжджати до роботи.

Пропрацювала вона у нас три тижні.

---

Прання

Люди винайшли пральні машини. Балійці ж винайшли власні способи прання.

Зазвичай на віллах пральних машин немає – за рідкісним винятком. Тому всі відносять свій одяг до загальних пралень, яких на Балі тисячі, буквально на кожному кроці. Вибір неймовірний. Одні пральні використовують величезні промислові машини, сушать речі на сонці, бо його тут забагато, навіть у сезон дощів. Інші обладнані масивними сушарками, що нагадують космічні капсули.

Та незалежно від процесу, фінал завжди один: прасують усе до блиску великими паровими прасками, складають речі так акуратно, що сама Марі Кондо з гордістю би пустила сльозу. Потім пакують це все у целофановий пакет, обмотують скотчем, прикріплюють скріпки та чіпляють чек із прізвищем власника.

Звучить ніби ідеально? Ні.

Мистецтво вибору пральні – це місцевий вид екстриму. Речі часто повертаються не просто брудними, а з новими загадковими плямами, які ретельно запрасовані й тепер, очевидно, житимуть із тобою назавжди. Або взагалі не повертаються. У найкращому разі ти отримаєш чужі трусики чи шкарпетки. Такий собі бонус – «на удачу».

Але я не здавалася. Після численних експериментів я знайшла ідеальну пральню! Там були нові, знайомі нам машинки, гарні пральні засоби, і головне – можливість давати чіткі інструкції та контролювати процес. Щастя тривало недовго.

Якось одного разу мені повернули всі білі речі з… рожевими розводами.

Рожеві. Розводи. На білому!

Зіпсовано було все: два лляні костюми, сорочка, білизна, кілька топів. ЩО?!

У пральні розвели руками, сказали тисячу «сорі я» й героїчно спробували виправити ситуацію. Але з того нічого не вийшло.

Довелося вдатися до старої доброї магії:

• Засіб для виведення плям.
• Відбілювач у промислових масштабах.
• Тазик для замочування.

---

Торт

Я прийшла в Pepito Market – один із найсимпатичніших продуктових магазинів на Балі, де іноді можна знайти справжні гастрономічні скарби. Але цього разу я прямувала до їхньої пекарні, бо мала дуже конкретну мету: яблучно-мигдалевий пиріг. Саме їхній.

На щастя, пиріг був.

Продавчиня вже старанно, хоч і з помітними труднощами, запаковувала його в коробку. Я милувалася процесом, аж поки в мене не вирвалося майже риторичне питання:

– А яка дата виготовлення пирога?

Вона зупинилась, поглянула на мене щиро стурбованими очима, ніби я запитала щось із курсу квантової фізики, і, продовжуючи мучити коробку, сказала дуже ламаною англійською:

– Коробка погана, спробую виправити, – посміхнулась і кудись побігла.

На її місце негайно прийшла інша продавчиня. Я питаю тепер її:

– Яка дата виготовлення пирога?

Вона знітилася, розвела руками. Я переклала питання через Google Translate індонезійською й показала їй. Її обличчя засяяло:

– О, так з коробкою все окей?

Кажу:

– Та забий ти на ту коробку! Вона неїстівна. А пиріг їстівний?

Вона, певно, вперше чула таке, розвела руками й покликала на допомогу спочатку одну колегу, потім ще хлопця з сусіднього відділу. Всі гуртом почали ретельно перевіряти дати виготовлення на всіх пирогах, які тільки могли знайти. Зрештою, наче знайшли Святого Грааля, один із них радісно підняв потрібний пиріг і з тріумфом ніс його до мене:

– Ось! Ось дата виготовлення! Все ок із пирогом?

Перевіряю. Дійсно все ок. Нарешті кажу:

– Загорніть мені цей, будь ласка.

Цього разу пиріг увійшов у коробку, як народжений там. Ідеально.

---

Лазер

Була осінь, десь листопад. Ми наслухались історій про жорсткі сезони дощів на Балі й чекали. А їх усе нема й нема.

– Емі, а коли сезон дощів починається? – питаю у нашої нової няні, яка, на відміну від попередньої, і в дощ їздить на роботу.

– Загалом, уже мав би. Але нема дощів. Це дуже погано, Ірино, – хитає головою Емі.

– А чому їх нема? – дивуюсь.

– Бо розганяють. Так-так, Ірино, розганяють дощі! – каже вона абсолютно серйозно.

– Як це – розганяють? Чим?

– Лазером!

Я застигаю з чашкою кави в руці.

– Яким ще лазером?

– Ну таким червоним. Подивися сама ввечері в небо – побачиш. Лазери! Та ще й не один!

Вона ображено хмурить брови – їй явно не до вподоби, що я стримую сміх. Балійці, до речі, дуже вразливі, коли ти ставиш під сумнів їхні вірування.

– Ну, я бачила лазер, який у нічному клубі встановлений, «Кабана», чи як він там. Цей, чи що?

– Так-так, цей! У тій Кабані поставили лазери, щоб не було дощів і люди могли гуляти й танцювати всю ніч. А нам дощі потрібні.

Секунду я переварюю цю інформацію.

– Хто вам таке сказав? Це ж нісенітниці! – не стримуюсь я. – Ну не може лазер розганяти дощі…

– Ні, Ірино, може! Це наш головний шаман села сказав.

Я починаю розуміти, що сперечатися марно.

– А він звідки дізнався?

– Дощів нема, а в нас же урожай. Ми завжди звертаємося до нього по допомогу…

– Щоб він дощ викликав?

– Так-так! Звичайно. Він уміє. От коли у нас церемонії мають бути, а дощить, він молиться – і дощ припиняється. Ми все робимо, що треба, молимося – і знову дощ пускається.

Я починаю підозрювати, що у місцевого шамана таки є талант.

– Ну, це вражає, – чесно кажу. – А зараз що, просите, щоб він запустив дощі?

– Так, молиться-молиться, а дощів нема. Значить, потрібно більше молитися. Він бере chicken (курку), залазить високо-високо на пальму, щоб бути ближче до неба, і там молиться.

– А курка навіщо?

– Ну, Ірино! Як же без курки?! Він її хряк, – Емі видає моторошний звук зубами, що має зображати зламану курячу шию, – п’є кров і молиться далі.

Я в цей момент просто слухаю, бо реагувати вже нема сил.

– І що? Дощу нема?

– Нема! Тоді він наступного дня бере три chicken, хряк-хряк, молиться-молиться-молиться… А потім спускається й каже: бачить – лазери в небі, вони заважають дощам пуститися.

І тут я вибухаю сміхом.

– Ірино, це правда! – ображається Емі.

– Ну, давайте перевіримо, чи є лазери, які можуть розганяти дощі?

– О, давай! – погоджується вона, зацікавлено блискаючи очима.

Попри всю екзотику історії, я відчуваю, що Емі вміє балансувати між місцевими віруваннями в духів природи та реаліями сучасного світу. Просто деякі речі легше прийняти на віру – адже на них ніяк не вплинеш.

За пів години я надсилаю Емі дитяче наукове відео про природу, де пояснюють прості природні явища.

– Сьогодні ж піду до нашого шамана і всім скажу, що він нам усе набрехав! – рішуче заявляє вона.

Що було далі – ніхто не знає. Лазери над нічним клубом продовжують сяяти, дощі приходять за своїм власним графіком, а курки, здається, продовжують молитися разом із шаманам.

---

Ялинка

Цю історію мені розповів ресторатор в Убуді. Сталася вона в його закладі напередодні Нового року.

Був грудень. Потрібно було замовити ялинку та прикраси для зали, як це заведено майже в усьому світі. Власник доручив завдання менеджеру. Але, як це часто буває, просте доручення перетворилося на квест із багатьма рівнями уточнень.

– Яку саме ялинку?
– Якої висоти?
– А яка широта вам потрібна?
– А які іграшки?
– А скільки?

Очевидно, без схвалення власника прийняти таке рішення було неможливо. Врешті-решт усе узгодили: замовити онлайн із доставкою прямо в заклад. Здавалося б, справа зроблена.

Пройшов тиждень. Ні ялинки, ні прикрас. Минуло ще кілька днів. Зал досі не прикрашений, і до Різдва залишалося два тижні. Власник підходить до менеджера:

– А чому ти не замовив її пізніше? Або в іншому місці не знайшов?

Менеджер застиг, дивлячись на власника широко відкритими очима. Він навіть не кліпав. Очевидно, запитання було для нього складнішим, ніж здавалось.

– Так я не думав, що наступного дня це теж треба було, – нарешті видушив він.

Так ось ялинка показала цікаву істину: є світи, де невиконані завдання автоматично переносяться на наступний день. А є інші світи, де їх треба ставити заново, бо, можливо, вони вже стали неактуальними.

---

Житло

Наша подруга нарешті знайшла своє ідеальне житло на Балі. Ідеальне, звісно, за її стандартами. Дехто б назвав це місце in the middle of nowhere, але вона романтично говорила: «Ближче до природи».

І справді, її вілла розташовувалася прямо над обривом із видом на джунглі, у тихому районі поза Убудом, серед рисових полів і без сусідів у радіусі декількох полів.

Це була скромна двокімнатна вілла з власним басейном, альтанкою на схилі джунглів і відкритою кухнею-терасою. Ідеальне місце для немолодої, але вільної жінки, яка прагнула затишку та спокою.

– І власник – душка, – захоплено розповідала вона, показуючи нам свій новий палац. – Іноді приходить, розмовляємо. На всі мої прохання відгукується. Правда, у нього зі смаком не дуже – якісь дивні меблі й речі в інтер’єр намагається пхати. Але я йому кажу: «Не треба! Краще сама все підберу». І він погоджується. Уявляєте? Можу робити тут будь-що, творити й створювати власний затишок.

Я слухала її розповіді, дивилася, як вона малює в повітрі свої ідеї, розставляючи уявні ліхтарики та картини.

– А контракт у тебе на скільки? – запитую.

– На рік, тож можна розігнатися, – посміхається вона.

Жінка, яка створює красу навколо себе, завжди викликає захоплення.

– Ми навіть із власником говорили, а чи не побудувати нам там, унизу, ближче до річки в джунглях, кілька шале. Щоб можна було проводити ретрити, заняття. Він начебто йде на це.

– Усі ці джунглі – його земля? – здивувалася я. Убуд давно почав забудовуватися, і великі ділянки, що лишалися вільними, були рідкістю.

– Так, – мрійливо сказала подруга. – І рисові поля – теж. Тож ми плануємо все зробити красиво й екологічно, без щільної забудови, аби не втратити природу.

Земля на Балі – це святиня. Її передають у спадок, і той, хто не зміг зберегти чи примножити наділи, вважається недостойним. Продати землю – це майже родинна зрада.

Але іноземці землю купити не можуть. Вони можуть лише орендувати її на 20+ років із правом пролонгації. Тож будь-яке будівництво – це ризик. Випадки, коли після років проживання іноземців балійська родина забирає землю разом із побудованим будинком, не рідкість.

Подруга, яка мріяла залишитися на Балі назавжди, будувала стосунки з власником дуже ретельно, закидаючи вудочку на майбутні можливості.

– І ти впевнена, що власник не будуватиме тут нічого більше? – запитала я, поглянувши на великі вільні простори навколо.

– Каже, що ні, – знизала плечима вона. – Поки що грошей немає, тож лише ця вілла.

Пройшов місяць.

Одного ранку її розбудили гучні звуки механізмів і крики робітників під вікнами. Землю в десятку метрів від її вілли активно розчищали й вирівнювали.

– Що це таке? – обурено запитала вона у власника, побачивши його на місці.

– Я вирішив будувати тут ще одну віллу, – щасливо усміхнувся він. – Знайшов гроші!

– Але ж ми домовлялися, що під час моєї оренди тут нічого будувати не будуть!

– Так ми ж не в твоїй віллі будуємо, а поруч. А що не так? – щиро здивувався він.

Ще більше він здивувався, коли вона почала пакувати речі й переїжджати подалі від гучної забудови, яка стала цілодобовою і прямо над вухом.

Пізніше, розмовляючи з сусідами з іншого боку рисових полів, я дізналася, що його початковий план передбачав будівництво кількох вілл із самого початку. Він діяв за планом.

---

Coconut

Діти перед сном розповідають:

– Мам, нам няня сьогодні розповіла, що, коли вона була маленька, жила в домі, на який упав кокос, і дому більше не стало. Правда ж добре, що ми живемо в такому будинку, де навіть якщо впаде кокос, нам нічого не буде?

Я посміхнулась, здивувалась і кивнула:

– Так, у нас дуже міцний дах. Кокоси нам точно не страшні.

Наступного дня питаю в няні:

– Діти розповіли ось таку історію про дім і кокос. Це правда?

– Так, Ірино, це правда, – спокійно відповідає вона.

Я ошелешено дивлюся на неї:

– Як це правда?

Няня продовжує:

– Так і було. Коли я була маленька, ми жили в дуже бідному селі на півночі острова. Мій тато покинув маму, забрав брата, а нас із сестрою й мамою залишив самих. Ми жили в будинку, який самі сплели з бамбуку. Дах був із пальмового гілля. Одного разу на цей дах упав кокос і розбив його. Ми потім зробили новий будинок.

Я застигла. Няня завжди здавалася мені сучасною жінкою, яка навіть ігнорувала більшість локальних церемоній, відпрошуючись тільки на найбільші – раз на кілька місяців. Для Балі це було справжнє бунтарство. Вона їздила за межі острова – Бангкок, Європа, Австралія – і мала цілком раціональний погляд на життя, що викликало нерозуміння й осуд серед її традиційних сусідів. Їй було десь 45 років, у неї було двоє дорослих дітей і молодший семирічка. І я ніяк не могла збагнути: як вона жила під пальмою?

Тож я запитала:

– Як ти потрапила до Убуду?

Вона зітхнула:

– Мені пощастило. Коли треба було йти до школи, родичка забрала мене в Убуд, щоб я тут могла вчитися. Мама залишилася працювати в селі. Я так і змогла виїхати, а мама й сестра – ні. Жінці без чоловіка в селі дуже важко. Їм дістається лише важка робота.

Вона на мить задумалась, потім додала:

– Але я вивчилась, почала працювати. Спочатку збудувала маленьку хатку, потім трохи розширила її. Так, я дуже багато працюю, але тепер можу забезпечувати всю родину.

– А ти спілкуєшся з батьком і братом?

– З батьком – ні, ніколи. А з братом товаришую. Він у цьому не винний.

Вона посміхнулась:

– Але, знаєш, Ірино, на Балі досі є люди, які живуть у таких пальмових будинках. І якщо на них упаде кокос, будиночка просто не стане.

---

Манна небесна

За півтора року життя в Убуді ми жодного разу не закривали будинок на ключ. Взагалі забули, що це таке. Жодних грабунків, жодних неприємностей. Дуже безпечно. Чи, може, нам так пощастило.

Наші друзі теж почувалися спокійно. Вони шукали прибиральницю й знайшли – за рекомендацією. Спочатку все було чудово, поки вона кілька разів не попросила оплату наперед і потім не з’явилася на роботу вчасно. Пізніше ми дізналися, що в деяких місцевих родинах накопичуються великі борги через азартні ігри, пов’язані з півнячими боями. Ця традиція на Балі має давнє коріння і, хоча офіційно заборонена, залишається популярною, особливо серед чоловіків. Програші можуть призводити до фінансових труднощів, і жінки, щоб допомогти родинам, часто влаштовуються на роботу прибиральницями чи нянями, намагаючись отримати гроші наперед, аби вчасно сплачувати борги.

Гроші прибиральниці більше не давали наперед – лише після роботи. І все наче стало на свої місця.

Аж поки одного разу після прибирання зникли гроші з рюкзака дитини. Небагато, кишенькові гроші на шкільний ярмарок. Ніхто не звернув уваги – діти є діти, мало куди ті гроші могли подітися.

Через кілька тижнів гроші зникли вже з полички чоловіка. Це була конкретна сума для конкретного призначення, тож тут уже не було помилки.

Того дня прибиральниця впоралася дуже швидко й одразу ж повідомила, що цього тижня не працюватиме через церемонії.

Друзі, відчуваючи неладне, вирішили підготуватися до її наступного візиту. Спеціально залишили гроші на відкритому місці, недбало прикривши хустиною. У кімнаті поставили камеру, заховану в сумці. І справді, ніби детектив.

Що виявилося? Прибиральниця спокійно забрала гроші, сховала їх. Коли її впіймали на гарячому, вона сказала:

– Так вони ж лежали зверху! Це ж як мені залишили, добрі люди.

На Балі крадіжка – злочин, який серйозно засуджують. Але тут є нюанси. Релігійні. Красти у своїх – балійців-хінду – категорично не можна. Але якщо хтось із булє (іноземців) залишив гроші на видному місці, це як манна небесна: забирай і дякуй духам.

Ми ж звикли залишати речі в домі просто на поверхнях, і жодного разу нічого не зникало. Тому почути цю історію було дивно. Але її підтвердили й інші: крадіжки на будівництвах, у побуті, навіть у магазинах.

Історія друзів нагадала мені випадок на одній із заправок в Убуді. Я завжди уникала цієї заправки – жінка, яка там працювала, чомусь надто швидко вимикала табло з кількістю бензину й просто називала суму. На інших заправках я могла спокійно вивчити цифри, щоб знайти потрібну суму без решти, а тут – ніколи.

Одного разу ми заїхали туди з чоловіком. Жінка налила бензин, вимкнула табло й дала здачу зі 100 тисяч. Чоловік від’їхав, але тут і зупинився.

– Вона нас надурила!

– У якому сенсі? – питаю, все ще сподіваючись на чесність, підкріплену релігією та духами.

– Я заправив повний бак. Це стільки-то літрів, стільки-то грошей. Вона мала дати ось таку решту, а дала меншу.

– Та це дрібниці, – сказала я, яка не любить конфліктів. – Поїхали, хай буде багатою.

Але чоловік вирішив діяти. Він розвернувся й твердою ходою підійшов до жінки. Ледь він почав говорити, як вона миттєво витягла правильну решту, розвела руками й усміхнулася:

– Сорі, я!

Ось так – сорі я.

---

Проведи 10 друзів – обстав житло 😜

Балі – це дійсно дивовижний острів. Тут можна зустріти людей із найрізноманітнішими історіями, а познайомитися дуже легко. Всі відкриті до контакту, обійми з незнайомцями – це норма. Ця відкритість манить і водночас розкриває душу острова. Прийнятий буде кожен.

Але всі тут дійсно дуже різні.

Хтось приїжджає на місяць, а залишається на роки. Хтось, як ми, підзарядився – і полетів далі. Інші мріють оселитися тут назавжди, але вже за тиждень, ледь стримуючи крик, залишають острів, а друзі махають їм услід, примовляючи: «Острів не прийняв».

Та більшість, кого острів «прийняв», поступово обзаводяться житлом, заповнюючи його красивими дрібничками з локальних крамничок і крафтових ринків. Але коли приходить час їхати, все це не забереш із собою. Тож віддають друзям, продають чи просто дарують своєму ком’юніті.

За рік життя на острові у нас сформувалося щільне коло друзів. І раптом майже одночасно всі почали роз’їжджатися, хто куди. Ми ніби побули разом в одному таборі, а тепер кожен повертався зі зміни додому.

Залишившись, ми почали помічати, як у нашому домі з’являються дивні нові речі: барабан, світильники, красивий посуд, дзеркало, ящики з фарбами…

Я спочатку здивувалася, а потім, щоб не сумувати за друзями, придумала жарт:

– Проведи 10 друзів – обстав хату.

Так і було.

Коли прийшла і наша черга збиратися, ми теж почали роздавати речі. Перше, що розлетілося по всьому острову, – валіза українських книжок. На Балі вони йдуть із молотка найпершими.

Кошики, полички, органайзери я передала знайомим довгожителям острова – вони добре знаються на цьому і точно знайдуть їм місце.

А все інше ми спакували для дитячого будинку на півночі Балі. Наші друзі допомогли перевезти все це туди. Там теж можна гарно обставити житло – просто проведіть кілька десятків туристів із острова.

---

На Балі є своя особлива магія – вона ховається в людях, які замість дощовиків вірять у лазери, у кокосах, здатних знести дах (буквально), і в безтурботному “сорі я”, яке вирішує всі проблеми.

Цей острів точно треба відчути. Або він прийме вас із обіймами, або ввічливо випустить за межі своїх рисових полів. У будь-якому разі, Балі – це інший світ, де навіть побут перетворюється на пригоди. І якщо ви раптом вирішите сюди приїхати, не забувайте: кокоси – міцні, але ваш дах має бути ще міцнішим 😉